Турецька література має давню історію, що поділяється на елітарну диванну (османсько-арабсько-перську) та народну ашуго-сазову творчість, яка зберегла фольклорні риси. У диванній поезії (XIII–XV ст.) переважали запозичені форми (газель, касида), а суфійська література подарувала світові такі ранні твори, як «Книга долі» Ахмеда Факіха та натхненні гімни Юнуса Емре. Модернізація розпочалася з виходу газети «Терджуман-и Ахвал» у 1860 році, що започаткувала національний етап, а згодом виникли західницькі течії «Сервет-і фюнун» (журнал 1891–1944) та «Феджр-і аті» (1910–1912). Серед найвідоміших авторів цього періоду — Намик Кемаль, Тевфік Фікрет, Халід Зія, а в національний період — Омер Сейфеддін, Халіде Едіб та Решат Нурі Гюнтекін. У республіканський період (з 1920-х років) сформувалася сучасна турецька мова та нова література, яка продовжує активно розвиватися й сьогодні, поєднуючи національні традиції зі світовими тенденціями.