Депортація народів Криму — це примусове позасудове виселення, яке здійснювала сталінська влада у період з 1941 по 1944 роки. Одними з перших постраждали німці та італійці, але наймасштабнішою трагедією стало виселення кримськотатарського народу, коли 18–20 травня 1944 року за звинуваченням у співпраці з Третім Рейхом було вивезено понад 183 155 татар. Того ж року органами НКВС примусово депортовано також греків, болгар і вірменів (загалом близько 38 455 осіб), а разом з кримськими татарами виселяли й інші народи, зокрема циган-чінгєнє. Учасників акції змушували збиратися за кілька хвилин, перевозили в переповнених товарних вагонах без санітарних умов і з голодом, що призвело до загибелі до 46% депортованих протягом перших двох років заслання. Лише у 1956 році усі репресовані народи були реабілітовані та зняли статус спецпоселенців, проте для німців і кримських татар довгий час забороняли повертатися додому — заборону для татар скасували лише Указом від 5 вересня 1967 року.