Депортація українців у Радянському Союзі — це насильницьке переселення українців до віддалених регіонів СРСР у сталінські часи, де вони перебували у спецпоселеннях. Цей процес розпочався ще у 1925—1928 роках, коли внаслідок перерозподілу кордонів з українських земель на Зелений, Малиновий та Сірий Клин були депортовані сотні тисяч людей. У 1930—1936 роках радянська влада провела так звану «куркульську» висилку, а після захоплення Західної України та Білорусі у 1939—1940 роках депортації охопили польських осадників, заможних селян та інших жителів цих територій — лише протягом грудня 1939 — березня 1940 було виселено понад 137 тисяч осіб. Особливо масштабними стали виселення «активних націоналістів і бандитів» у 1947 році, коли за наказом міністра внутрішніх справ С. Круглова планувалося перемістити понад 76 тисяч осіб, у тому числі для роботи у вугільній промисловості Сибіру та в Омську область. За різними підрахунками, із Західної України в 1939—1940 роках було вислано від 10 до 20 % населення до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, що стало трагедією для багатьох родин. Ця політика була частиною системи примусових переселень, що охоплювала й інші народи СРСР.